Впродовж двох днів у Берліні мені випало потрапити у два різних місця пам’яті.
Перше місце — Меморіал убитим євреям Європи, поблизу Бранденбурзьких воріт. Автор — Пітер Айзенман.
Сама ідея меморіалу полягає не так у нагадуванні про Голокост, як у розбурхуванні емоцій кожного відвідувача, провокації на емпатію.
Це велика площа 19 тис. квадратних метрів, з хвилеподібною поверхнею землі, що заглиблюється дедалі ближче до центру. Рівномірно всіяна бетонними блоками, з вузькими проходами між ними. Починаючи від краю, висота блоків ледве сягає колін, але чим далі занурюєшся, тим глибше опускається поверхня землі, а блоки здіймаються все вище і вище над тобою. Проходи між блоками вузькі, можна йти лише поодинці. Навіть, якщо прийти до цього меморіалу гуртом, не зглянешся, як усі губляться між бетонних блоків, і ти лишаєшся насамоті, блукати вузькими стежками бетонного лабіринту. Кривизна землі під ногами постійно змінюється, через це кроки стають непевними. Тебе заповнює розгубленість. Безпорадність. Самотність. Зневіра.
І тільки високе небо над головою нагадує, що колись у тебе було хороше, наповнене життя…
Під меморіалом — невеликий інформаційний центр. Мінімум статистики. Більше змальованих людських доль. Зокрема сімейні фото великих родин, з їхньою короткою історією. Де жили, навчались, чим займались до війни, кого любили. І збоку — короткі відомості про долю в часи Другої світової: «загинув в Аушвіці», «емігрував до Ізраїлю», «загинула в Собіборі», «вивезений у Kindertransport до Британії», «загинув в Аушвіці», «загинула в Аушвіці», «загинув в Аушвіці». В іншій кімнаті — листи і короткі записочки, які люди писали своїм рідним з таборів, з гетто. Листи з побутовими замальовками жаху, з прощаннями перез смертю якраз тоді, коли найбільше хотілось жити, з настановами для тих, хто має шанс врятуватися.
Оце поєднання емоційного розбурхування на поверхні меморіалу і точкові особисті повідомлення внизу створюють потужний ефект співчуття.
А наступного дня я потрапила в геть інше місце — Трептов-парк. Там розташований пам’ятник радянському солдату-визволителю. Меморіальний комплекс складається з широкої прямої алеї, гранітного порталу зі схиленими велетенськими скульптурами воїнів обабіч проходу. І далі, в центрі на високому кургані — фігура солдата-визволителя з маленькою дівчинкою на руках, який в руці тримає меч, а ногами давить свастику.
Відчуття, які створює меморіал дуже впізнавані. У нас вдосталь радянських пам’яток, які дозволяють відчути цей стан — власної маленькості, незначущості, розчинення в єдиному потоці «великого радянського народу». Коли «все для фронта, все для победы», та «мы за ценой не постоим» постає перед очима мільйонами життів, покладених на здобуття військової цілі до якоїсь символічної річниці, загороджувальними загонами і таборами для тих, хто був в полоні.
На контрасті з меморіалом Голокосту напередодні, майже фізично відчутно як зникає цінність кожної окремої долі заради однієї на всіх мети.
Але впоратись з цим відчуттям мені допоміг німець-екскурсовод.
Незважаючи на те, що Німеччина свого часу підписала зобов’язання про збереження радянських меморіалів, їм вдалося змінити роль цього місця, не зрушивши жодного камінчика. Це колись для СРСР і тепер для росії такі місця є осередками пропаганди, а німці ставляться до цього меморіалу, як до цвинтаря, де поховано 5 тис. осіб. Тут не проводять гучних мітингів до річниць, не влаштовують показових політичних акцій. Просто шанобливо зберігають пам’ять про полеглих.
Меморіали цієї війни будуть відрізнятися від радянських.
Також екскурсовод звернув увагу, що у всіх зображеннях радянських солдат є лише чоловіки і лише європейської зовнішності. Немає ні жінок, ні інших національностей — з Кавказу чи Середньої Азії, хоча їх в радянській армії було чимало. Жінкам у радянських пам’ятниках відведена лише роль матері, яка чекає своїх синів, або загалом Батьківщини-Матері.
Я вже не кажу, що дівчинка на руках у солдата постійно нагадувала мені про книгу Жінка в Берліні і відлунювала новинами з окупованих територій в Україні.
І ось після всіх цих вражень, я натрапила на опитування в Дії про зображення на щиті Батьківщини-матері в Києві. Бажання щось зробити з радянською символікою зрозуміле, але питання не лише у щиті.
Цю статую, що здіймається зі схилів Дніпра, створив Євгеній Вучетич — той самий скульптор, що й творив образ радянського солдата-визволителя в Берліні. З тією самою ідеєю величезної Батьківщини, на тлі якої кожна людина — дрібна комашка. Поруч з величною статуєю є ще інші пам’ятники — скульптурні групи воїнів в тунелі, де раніше постійно грала пісня Священная война, підживлюючи міф Великої війни. І всі скульптури з тими ж властивостями — європейський типаж, жінки лише в ролі матері. Це зрозуміло, коли у 1980-тих роках створювали цей меморіал, в нас також домінувала радянська традиція пам’яті — окремі люди не важливі, є лише збірні образи Батьківщини, Радянського Народу, Перемоги, якщо і Солдата, то тільки Невідомого.
Але українська традиція пам’яті виявилась іншою. Вже зараз ми намагаємось запам’ятати кожного загиблого на ім'я, зберегти його історію. Наприклад, як Меморіал.ua збирає відомості про загиблих, як Ukraїner публікує «Цитатник небесного полку», щоб передати мотивацію захисників України, чи як художниця Ольга Wilson малює душі загиблих, з короткими історіями про кожного з них.
Меморіали цієї війни будуть відрізнятись від радянських. Це можуть бути пам’ятники цілком конкретним людям, які зробили неймовірне, які боролись «за вашу і нашу свободу». Можуть бути збірні образи бійців арти чи ППО, волонтерів чи медиків, партизанів чи журналістів. Можуть бути навіть абстрактні меморіали, які нагадуватимуть про сміливість, свободу, життєстійкість цих часів. Але вони не повинні нависати згори, з височенних гранітних постаментів. Наша пам’ять має стояти на рівні з людиною, пліч о пліч. Бо зараз як ніколи ми відчуваємо, що Україна — це люди. І люди важливі.
Меморіали в Україні не повинні змушувати почувати себе маленьким і незначним, а навпаки — створювати переживання рівності, свого серед своїх.
Тризуб є символом незалежної України, з її персональною, а не загальнонародною пам’яттю. Тому ідея замінити герб СРСР на Тризуб на тій самій статуї Батьківщини-Матері мені видається штучним поєднанням двох непоєднуваних ідей, двох зовсім різних практик пам’яті, несумісних ідентичностей.
І щоб не ухвалювати рішення по кожному окремому радянському меморіалу, варто сформувати власний погляд на збереження пам’яті. І тоді кожний меморіал, статуя і пам’ятник знайде своє місце. Одна будуть встановлені, інші зняті, а якісь — залишені для збереження усвідомлення від чого ми звільнились, але вже з новим прочитанням. Тоді ми зможемо і пам’ять про Другу світову перепрожити, зробити більш людяною.
І гідно вшановувати тих, хто віддав своє життя за Україну, і тоді, і тепер.
Валентина Мержиєвська
Немає коментарів:
Дописати коментар