У 2022 році, окупувавши Херсонщину та інші південні регіони України, росія перекрила морські шляхи експорту українського збіжжя. Це стало одним з важелів шантажу росією не лише України, але й всього світу. Якщо російська блокада триватиме, Україна не зможе вивезти зерно. Десятки мільйонів людей в Середній Азії і Північній Африці будуть голодувати. Морські порти є ключовим питанням логістики, оскільки для вивезення заготовленого зерна залізницею, знадобилося б 6 років.
Що буде, якщо не розблокувати українські порти?
Допоки попередній врожай гниє у сховищах, немає куди збирати цьогорічний, засіяний дорогою ціною під час війни. Якщо не продати збіжжя цього врожаю, то не буде коштів для того, щоб сіяти наступного року. Як і в ХХ столітті, контроль над українським зерном дає важелі впливу на весь світ.
Як і майже сто років тому, росія використовує голод для досягнення своєї мети.
Передісторія
Отже, Українська революція, або Перші національно-визвольні змагання в Україні тривали протягом 1917-1921 років. За цей час більшовики намагались захопити Україну тричі: наприкінці 1917 — на початку 1918 року, вдруге — у 1919 році, і втретє — у 1920 році. І весь час їхній прихід супроводжували масові селянські антибільшовицькі повстання.
Щоб здобути підтримку українців більшовики готові були пообіцяти що завгодно: визнання самостійної України, підтримку української мови, «землю — селянам, фабрики — робочим» і славнозвісну диктатуру пролетаріату.
Проте замість того люди отримали політику воєнного комунізму:
- в селах за продрозкладкою вилучали увесь врожай зерна (окрім того, що йшло на посів і харчування родини)
- заборонили приватну торгівлю
- хлібом, цукорою, гасом, сіллю могла торгувати лише держава
- трудова повинність стала обов’язковою
- пробували скасувати гроші взагалі
- розгорнули розкуркулення — знищення землевласників і заможних заможних — тобто всіх тих, хто справді вмів господарювати.
Тобто, збіг кількох факторів:
- повоєнна економічна криза
- менші засіяні площі через брак робочих рук, бо чимало чоловіків загинули в бойових діях Першої світової війни та Української революції
- посуха 1921 року
- а на додачу ще й воєнний комунізм
Все це разом спричинило великий голод, який охопив величезну територію від Чорного моря до Уральських гір. Незважаючи на те, що центральні і південні землі України були охоплені голодом, тут продовжували вилучати харчі на користь «голодуючого Поволжя».
Міжнародна допомога
На той час у радянського уряду вистачило совісті визнати голод у «молодій комуністичній державі» і звернутися по допомогу до міжнародних організацій. Незважаючи на те, що більшовицька влада не той час не була визнаною, допомогу надали і Міжнародний Червоний хрест, і місія Ватикану та протестантські церкви, і єврейський фонд «Джойнт» і фонд Фрітьофа Нансена. Втім, найбільшу підтримку надала Американська адміністрація допомоги (American Relief Administration — ARA).
Американський плакат 1921 року
Остаточно побороти голод вдалося лише після збору врожаю 1923 року.
Ці події змусили більшовиків перегнянути свої плани розбудови комунізму, зокрема відмови від приватної власності і грошей, і запровадити нову економічну політику (НЕП).
Продрозкладку замінили продподатком. Вже можна було не віддавати все зерно, а лише внести сплатити податок, і далі вільно господарювати. Відновилось дрібне підприємництво, дозволили створювати кооперативи — об’єднання для спільного виробництва або продажу товарів. Проте це була лише ілюзія вільного ринку, насправді держава регулювала ціни: занижувала на зерно і завищувала на промислові товари. Зрештою селянам стало не вигідно продавати хліб і вони відмовлялися купувати задорогі промислові товари. Так, трохи відновивши економіку після голоду 1921-1922, у 1929–1932 роках НЕП поступово почали згортати і розпочалась колективізація.
Індустріалізація та колективізація
Колективізація — це вилучення землі, засобів її обробки і худоби з приватної власності і створення колективних господарств — колгоспів. В першу чергу колективізація буа потрібно для того, щоб СРСР міг продавати зерно за кордон і на отримані кошти проводити індустріалізацію — будувати електростанції, заводи і фабрики.
Головними цілями розбудови промисловості були:
- економічно наздогнати і перегнати країни Заходу
- збільшити прошарок робочого класу — пролетарів
- розбудувати військово-промисловий комплекс, щоб далі нести комуністичну революцію в світ.
У Лєніна був вислів, який зараз звучить дещо кумедно: «Комунізм — це радянська влада плюс електрифікація всієї країни». Незважаючи на те, що великі міста почали електрифікувати ще за царської росії, радянська влада приписала собі це досягнення.
Найбільшим проектом того часу було будівництво Дніпровської гідроелектростанції (скорочено Дніпрогес) у Запоріжжі у 1927–1932 роках, щоб створити водосховище довелось затопити чимало сільськогосподарських земель і примусово виселити людей. Турбіни і генератори Дніпрогесу були американського виробництва. Технічно керував будівництвом американець Г’ю Лінкольн Купер.
Окрім електростанцій, зводили також металургійні заводи: Азовсталь, Запоріжсталь, Криворіжсталь, Краматорський машинобудівний завод, Харківський тракторний завод та інші. У Донбасі спорудили понад 100 нових шахт. Україна ставала важливою промиловою базою СРСР.
Для забезпечення промислового зростання, потрібно було вдосталь зерна для продажу за кордон, але хлібозаготівлі залишалися нестабільними. Всіх селян залучити в колгоспи досі не далося. Тож у 1932 році вирішили жорсткіше контролювати виконання плану хлібозаготівель в Україні і запровадили надзвичайний стан.
Зазвичай хлібозаготівлям займалась місцеві активісти та біднота, очолювані приїжджими партійцями або добровольцями. Розкуркулювали цілі села, які начебто приховували збіжжя від потреб робітничого класу в містах.
На тих, хто не здавав вдосталь зерна, накладали натуральні штрафи — забирали продуктами — м’ясом, картоплею тощо. Вилучали не лише зерно на харчування родини, а й те, що мало йти наступного року на насіння.
В серпня 1932 року прийняли закон «про 5 колосків», за яким навіть за незначну крадіжку колгоспного майна могли заслати до таборів чи навіть розстріляти.
Харчі вилучали з неабиякою жорстокістю, раптовими обшуками, катуванням. Заохочували наклепи (той, хто вказував на приховане зерно, отримував частину вилученого). Харчі, які не забирали, — знищували, обливали карболовою кислотою, втоптували в багно, а посуд для приготування їжі розбивали.
Якщо колгосп не виконував план хлібозаготівлі, його записували на «чорні дошки» і припиняли постачання промислових товарів, зокрема гасу, сірників і солі. Тобто якщо хтось і мав їжу, то не мав можливості її приготувати.
Вздовж шляхів ставили загороджувальні загони, які не дозволяли людям тікати з голодуючих сіл в міста. У 1932 році жителі міст отримали внутрішні паспорти. Селянам паспортів не надавали, щоб вони не могли виїхати із села і покинути колгоспи.
Розпорядження влади забезпечити індустріалізацію країни, давало офіційний дозвіл на на такі дії. А внутрішнє право на це їм забезпечувала пропаганда, яка зображала куркулів як людей другого сорту та класових ворогів, що мають бути знищені.
Цього разу голод в СРСР ніхто не визнавав, більш того, впродовж всього усього часу тривав експорт зерна за кордон. Тому жодної міжнародної допомоги не було.
Наслідки
Потягом 1932–1933 років в Україні, за різними оцінками істориків, від голоду загинуло від 3,5 до 8 мільйонів осіб.
Деякі люди, які пережили голод, не могли згадати цілі місяці життя — настільки травматичними були ці події. Від голоду у людей відбувалися глибокі зрушення психіки та слабшали природні інстинкти. Втрачалися родинні зв’язки і турбота батьків про дітей. Люди не мали сил дбати про себе і рідних, і навіть ховати померлих і плакати за ними.
Починаючи з ХІХ століття, голод час від часу траплявся у східних і південних степових регіонах через посухи і більшу залежність від зерна. Але в 1932–1933 роках найбільша смертність була в Київській та Харківській областях, де окрім зерна, селяни традиційно вирощували городину, збирали в лісах гриби та ягоди. Від голоду найбільше постраждали регіони, де раніше чинили найбільший опір більшовикам, а згодом колективізації.
У 2006 року Верховна Рада України визнала Голодомор геноцидом українського народу. Наразі це підтримали 18 країн світу.
Усі нинішні покоління українців — це нащадки тих, хто змогли вижити в нелюдських умовах, змогли зберегти і продовжити життя. У 2017 році Українська академія лідерства спільно з комунікаційною агенцією Gres Todorchuk PR створили вуличний ресторан «Непораховані з 1932», де виготовили страви часів Голодомору за спогадами тих, хто вижив:
Ми досі маємо в собі сліди цієї травми. На фізіологічному рівні Голодомор вплинув на обмін речовин, привчив організм «запасатися» їжею. Без запасів продуктів у коморах і закруток на зиму, люди не почуваються в безпеці. Мабуть тільки зараз, через три покоління, в Україні перестали примушувати дітей доїдати все до останньої крихти.
Детально про ці та інші психологічні травми можна дізнатись у фільмі «Хто ми? Психоаналіз українців»
Як довго радянській владі вдавалось приховувати Голодомор 1932-1933 років?
Чи знаєш ти якісь родинні історії пов'язані з Голодомором?
Які стратегії виживання могли бути у людей під час Голодомору?
Додаткові матеріали
- Енн Епплбом - «Червоний голод. Війна Сталіна проти України»
- Голодомор. Пам'ятати, щоб бути (дітям до 14 років реальні фото і відео показувати не варто)
Підтримати проєкт
Немає коментарів:
Дописати коментар